Коли скромність не чеснота

photo

Українське суспільство і досі залишається досить традиційним. Його фундаментом є його культура, цінності, які сягають сивої давнини. Часто передаючи це своїм дітям ми навіть не замислюємося навіщо їм ті чи інші риси. Так було завжди, так нас виховували, так дитина буде прийнята колективом, думаємо ми. І справді, загальні правила поведінки допомагають адаптації, адже не потрібно думати як себе поводити, що робити в тій чи іншій ситуації.

Сором’язливість як частина соціальної фобії

Проте, зараз хотілося б поговорити по чесному, яка часто є частиною соціальної тривоги (чи соціальної фобії), але активно підтримується суспільством. Це сором’язливість. Що тут не так?  Давайте розберемся.

Сором’язлива людина – це людина, яка не ініціює соціальних контактів, вона відчуває при цьому страх, обережна в словах, вчинках, особливо перед незнайомцями, керівництвом, протилежною статтю, має страх бути у фокусі уваги, боїться, що її дії призведуть до відчуття сорому чи приниження.

Але сором’язливість подається нам як скромність, яка чомусь повинна прикрашати людину. Закликаючи нас бути скромними, нас спонукають робити певні дії (або не робити їх). Наприклад, не визнавати за собою якихось виняткових досягнень чи рис, прав, не вимагати для себе кращого, а лише приймати те що є, постійно підпорядковуватись, бути дисциплінованим. Такі люди зручні, передбачувані, не вимагають для себе багато. Вони не дозволяють собі проявляти свої бажання, задовольняти свої потреби, а погоджуються на мінімум який їм пропонують. І якщо така людина захоче більшого, її завжди можна «осмикнути» такою чеснотою як скромність. Такі слова, потрапляючи в глибинні переконання і швидко приводять нас до потрібного «скромного» стану.

Що ж відчуваємо ми, скромні та сором’язливі? У першу чергу сильні, складні емоції, такі як страх відкинення, провину, сором, відчуття, що щось з нами не так. Це сковує наше тіло, ми починаємо себе критикувати, засуджувати.

Але давайте подумаємо, про себе. Так про себе. Не скромно? Мабуть, але чому б і не пофантазувати?

Для того, щоб бути щасливими, відчувати життя, бути продуктивним, ми повинні чути себе, знати свої потреби. Якщо ми не переходимо кордони інших – ми вільні жити своє життя як ми хочемо. Легко сказати, важко зробити, адже наші переконання настільки керують нами, що ми навіть інколи не знаємо самі себе –  що я хочу взагалі, які мої потреби, як це коли живеш згідно своїх бажань. Мозок говорить нам, що ти все правильно робиш, так тебе виховували, вчили, так ти жив все життя і був прийнятим, не змінюй нічого. Але тіло не обдуриш. Воно стискається, протестує, не хоче бути «в рамках». І часто ми самі не можемо вийти з цього кола.

В такій ситуації рекомендованою є групова робота або робота з психологом, яка допомагає розібратися в дисфункційних переконання, отримати новий досвід, побачити всі «За» і «Проти» такої поведінки. Не потрібно позбавлятися всього і відразу. Але зрозуміти де це мені заважає, і чого я справді хочу, варто спробувати.

Тільки саме важливе та цікаве
Підписатися на розсилку останніх статей